
Артем Лоік та Абіє заспівали “Молитву”, яка наближає українців до перемоги та кращого майбутнього.
Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине…
Ти за край ідеш… Так за край!
Щоб залишити мені мене.
Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.
Ствол 415 міліметрів, а тому
смерть не довго до мене в економкласі летіла,
та я відпросився у старої знову додому,
у мене на землі залишилось незакінчене діло.
Затягнув”пальоний” турнікет і двинув у темряву,
воля до життя сильніша будь-яких панацей,
у смерті руки трусяться немов би від тремору,
дала маху і я лізу з того світу на цей!
І хватаюсь за землю, що є сили і духу,
і в багні серед бруду — віднаходжу коріння,
і беруся за нього, як за мамині руки,
а у грудях грохоче моя Україна…
Кращі люди не вагаючись засіяли небо,
гірші люди не вагаючись чекають плоди,
а я лізу по землі і її мої ребра
орють для голів сліпої орди.
Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине…
Ти за край ідеш… Так за край!
Щоб залишити мені мене.
Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.
Видно землі ці плетені тьмою,
по кордонах вузлами ці ниті,
та поки я живу і ці землі за мною, —
я заставлю чортів їх цінити!
Кров хотіла втекти та спинилась,
і на тому їй дякую клятій,
я ще дихаю, тому спи мила,
хай попереду біси, та за нами крилаті!
Почекає та небесна гребля,
що описував детально одинокий Данте…
Поки лізу по землі і її мої ребра
витирають від лап окупанта!
Кращі люди за тебе у хмари,
гірші люди за тебе у спальні,
пам’ятаєш набої — замало,
пам’ятаєш, що люті — достатньо.
Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине…
Ти за край ідеш… Так за край!
Щоб залишити мені мене.
Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.